Юрій ЩЕРБАК: Зерна минулого і врожай майбутнього у новій книзі
В мене є пронизливе відчуття, що всіх нас, немовби хмари в небі, кудись невблаганно несе вітер подій.
Андре Мальро. Антимемуари, 1967
Багато друзів радили мені написати спогади – і я вперто відмовлявся, бо не люблю цього жанру за його переважно лінійну спрощеність, переповідки анкетних фактів біографії, за перекручення подій минулого нерідко заради самовихваляння, за провали пам’яті мемуаристів, за зведення особистих рахунків; винятки трапляються, але нечасто – або коли авторами є надзвичайно вагомі історичні постаті, такі як В.Черчилль, або коли спогадник викладає СВІЙ оригінальний погляд на важливі події, свідком яких став – такими є «Антимемуари» Андре Мальро, великого французького письменника, діяча Опору, політика, культуролога, улюбленого автора мого геніального київського друга Вадима Скуратівського. Дуже часто Вадим Леонтійович повторює слова Мальро: «Життя стало подібним до моїх книжок».
До моїх також.
Готуючи новий текст читачеві, виходжу з того, що я був свідком і учасником багатьох подій української та світової історії; нерідко почуваючи себе глядачем глобального театру, куди впустили мене на мить, аби побачив яскраво освітлену сцену й героїв на ній: таким запам’яталося проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року – хвилюючий, сповнений строкатими подіями й нервовими зіткненнями день, який визначив українську історію на століття.
День, коли Л.Кравчук переступив через страх і обережність компартійного чиновника й народився як лідер нації, піддавшись шаленому тиску Д.Павличка, Л.Лук’яненка, І.Юхновського та інших пасіонаріїв. Проте цю подію неможливо описати у звичних людських вимірах політичної боротьби, у спогадах її учасників.
Бо того дня вершилася воля Божа: «І коли їх гнобили, вони заволали до Господа, і Він їх визволив з їхніх скорбот; вивів їх з мороку і тіні смерті, кайдани їхні розірвав» (Книга Псалмів, 106:13-14).
То був день, коли зламався (як тоді здавалося) російський меч, занесений над українськими головами від часів полтавської поразки 1709 року. Проте, це була ілюзія – одна з багатьох, на які недужають українці. Меч не зламався, хоч і був надщерблений. Ба більше: він став ядерним.
Ми будували державу, перебуваючи під прицілом російської ненависті, погорди, реваншистських планів. А згодом і ракет.
Мені здається важливим не просто описати ту чи іншу подію, а показати її вплив на майбутнє, змалювати її перспективу в різних просторах і площинах. Адже з подій минулого, часто алогічних, незначних на перший погляд і ніби випадкових, зростають неочікувані гігантські наслідки; завдяки російській окупації Польщі в ХІХ столітті одна обдарована і вперта варшавська дівчина, не бажаючи прислужувати загарбникам, виїхала до Франції; працюючи в лабораторії з невідомою речовиною отримала опіки, а згодом померла від хронічної променевої хвороби в 1934 році – коли я народився; коли через 61 рік її тіло перепоховали, рівень радіації від її труни в 30 разів перевищував норму; саме від цієї скромної жінки веде свою біографію атомна бомба.
Ім’я польської жінки – Марія Склодовська-Кюрі. Вона відкрила радій, думаючи, що це – диводійний лік від раку, але радій був забутий, а саме сімейство урану, з якого походить радій, стало предметом пильної уваги вчених і джерелом ядерної вибухівки, якою тепер Путін загрожує Києву. Навряд чи сімейство Кюрі могли уявити це в 1903 році, отримуючи Нобелівську премію за епохальне відкриття.
В глухому містечку Короп в Україні, загубленому серед лісів і болот Чернігівщини, в 1970-х роках, під час розслідування обставин нападу скаженої вовчиці на людей (цей епізод я описав у романі «Причини і наслідки»,1986, я знайшов унікальний музей, присвячений вихідцю з цих місць Миколі Івановичу Кибальчичу (1853-1881), винахіднику ракетної зброї, революціонеру-народнику. Сербські гени додали до його козацько-української крові повстанські ферменти; без його пекельної машини не могло б відбутися вбивство російського імператора Олександра ІІ у 1881 році. Від вибуху бомб, сконструйованих Кибальчичем й наповнених удосконаленим ним динамітом, загинуло четверо осіб (імператору відірвало ногу й він помер від масивної втрати крові) й поранено одинадцять чоловік.
В музеї М.Кибальчича я не міг відірватися від старовинних експонатів – унікальних книжок, рукописів і креслень, які свідчили про геніальність розробок молодого винахідника... З доробку Кибальчича і Складовської-Кюрі – спочатку незрозумілого й недооціненого, загубленого в строкатому потоці подій марних і забутих, виріс могутній сучасний ракетно-ядерний монстр.
Минуле зачаровує тим, що в ньому сховано безліч таємниць майбутнього. Історія ірраціональна, вона химерна й непередбачувана, сповнена несподіваних поворотів, що суперечать людським спрощеним уявленням про розвиток. Події, здавалось би незначні, спочатку непомітні, інколи набувають гротескних форм і глобальних наслідків. Ми часто забуваємо, з яких зерен минулого зростає зловісний врожай майбутнього: як російський рудий підліток з калмицькими рисами обличчя, походженням з німецького роду Гроссшопфів та шведського Естедтів, відомстив ненависній імперії за смерть старшого брата; з-посеред 191 революційних псевдонімів цього жорстокого, охопленого жадобою помсти пасіонарія, назавжди залишився в історії один – ім’я німецького середньовічного монаха, який жив в монастирі Бранденбургу й уславився пророцтвом, в якому віщував загибель династії кайзерів Гогенцолернів; ім’я цього монаха було ЛЕНІН, а монастир носить назву Клостер Ленін (таємницю цього псевдоніму В.І.Ульянова відкрив київський філософ, мистецтвознавець, публіцист В.Л.Скуратівський, який обіймає одне з перших місць у моїй вселюдській ієрархії).
У спечному липні 1918 року саме В.Ленін – і ніхто інший – схвалив розстріл царя Миколи Другого та його сім’ї – чотирьох дівчат та хворого хлопчика Олексія, якого батько ніс на розстріл на руках; Ленін – майстер конспірації та лицемірства – зробив усе, щоб перекласти відповідальність за розстріл одинадцяти людей (десятеро з яких були ні в чому не винні) з себе на місцеву уральську владу; вже на другий день він знав усе про знищення царської сім’ї та наближеного до них персоналу; його душу сповнила урочиста музика помсти – і це було піднесене могутнє звучання його улюбленої патетичної сонати Бетховена; вбивши царя та його близьких, він виконав своє життєве призначення, хоча зла воля, неосяжна гординя і створена ним диявольська політична машина вбивств і ненависті в ім’я недосяжного щастя «трудящих» штовхали його на подальші мега вчинки – на захоплення влади над усім світом під прапором комунізму, встановленим на горах трупів; його честолюбну мрію втілили художники, які створили герб Радянського Союзу з земною кулею у центрі; проте мстива радість Вождя була недовгою, бо бліда спірохета – збудник сифілісу, підхоплений Володимиром Іллічем у паризькому борделі, вже руйнував його надпотужний суперосвічений мозок (прозектори згодом намучилися, пиляючи скам’янілі півкулі цього драглистого сховища ідей і намірів); з 1922 року наближалася карма, відплата за мільйони безневинних жертв червоної утопії, яку будував цей безжальний мутант.
Який драматург (Шекспір? Ібсен? Чехов?) міг вигадати такий макабричний сюжет, в якому був задіяний також і Київ: Томаш Масарик, майбутній президент Чехословаччини, перебуваючи в 1918 році в Києві, організував чехо-словацький легіон, якому довелося з боями продиратися до Владивостока, щоб повернутися до Франції. Саме просування цього легіону в районі Єкатеринбурга стало приводом для розстрілу царської сім’ї.
Несповідимі шляхи світової історії та людських доль.
Юрій ЩЕРБАК, письменник і дипломат, Голова Ради Незалежного Медіа Форуму
Замовляйте книги Юрія ЩЕРБАКА в інтернет-книгарні www.ua-book.house
