Притча про дві пісні і про два танці...
1.
Пізнім грудневим вечором 1940 року німецька авіація здійснила масовий наліт на Лондон, викликавши великі пожежі й руйнування.
Скромна лондонська прибиральниця Фіона Келлі однією з останніх спустилася у велику трубу метрополітену на станції Олдвич, за що наразилася на сердите зауваження поліцейського, на боку якого висіла брезентова сумка для протигаза, а насправді тут містився акуратно загорнутий у фольгу сніданок – дві скибки чорного хліба, нашмаровані смальцем з маленькими шкварками смачного смаженого сала.
Фіона огризнулася, що довелося шукати сина – п’ятнадцятилітнього бешкетника Тоні, який ріс без батька, й розпустився під час війни, гасаючи по руїнах спалених будинків. Вона притягла за руку впертого хлопця у великій твідовій кепці й тісному короткому пальтечку, з рукавів якого стирчали довгі замерзлі підліткові кисті.
В Лондоні сіялася холодна мжичка, проте небо не було настільки вкрите хмарами, аби завадити німцям вести прицільне бомбардування міста.
Фіона, яка вперше опинилася на цій станції, зі здивуванням побачила, що на платформі та на коліях примостилося доволі багато чоловіків з чемоданами й рюкзаками; думала побачити тут лише жінок з дітьми.
Сіли з Тоні на краю платформи, прислухаючись до вибухів угорі. Накинувши ковдру на синові плечі, Фіона зіщулилася в очікуванні прямого влучання німецької бомби. На станції панувала тривожна тиша, яку раз-по-раз переривало квиління малих дітей. Зі швів між секціями метрополітенової труби після близьких вибухів сипалися на людей струмені піску.
Це покірливе очікування смерті здалося Фіоні незносним і вона, раптово навіть для себе, заспівала стару веселу пісню «Two lovely Black Eyes»:
Two lovely black eyes,
Oh, what a surprise!
Only for telling a man he was wrong.
Two lovely black eyes…
Її почули на станції – навіть відбувся незначний рух, неначе люди сполохнулися, прокинулися, але ніхто не підтримав Фіону, яка піснею намагалася притлумити страх, що огортав її. Власне, це був страх не за себе, а за сина, за цього шибеника, за рудого худорлявого Тоні, який став сенсом її існування. Фіона вже вдосталь надивилася дитячих трупів на руїнах Лондона.
І тоді вона, згадавши про недавнє Різдво, тихенько затягнула іншу, святу для кожного англійця божественну пісню «Silent night! Holy night!».
Їй здавалося, що співає вона зовсім беззвучно, але люди в підземному бомбосховищі її почули, підхопили пісню, яка зазвучала урочисто, наче в соборі:
Son of God, loves pure light…
Син заснув, притулившись до матері, угрівшись, а Фіона наче вочевидь побачила світло в похмурому тунелі, бо всі, хто лежав, сидів, помираючи зі страху, куняв на станції метрополітену, співали цю різдвяну колядку, вірячи, що Христос, народившись, врятує цих випадково зібраних тут людей, врятує Англію.
2.
Бомбардувальник Хейнкекль-111-Р з чотирма членами екіпажу на борту, завантажений чотирма бомбами, кожна вагою 500 кг, наближався до центру Лондона, над яким стояла заграва, а вибухи зенітних снарядів розквітали попереду, наче святковий феєрверк.
Штурман бомбардувальника Герхард Гроскройц, який брав участь в атаках на Варшаву та повітряних боях над Норвегією, перебував у чудовому настрої: вчора повернувся з різдвяної відпустки з Мюнхена, побачивши дружину, маленьку дочку і сина-підлітка, матір та її батька – старого дідугана Карла, який втратив ногу на Великій війні.
Капітан люфтваффе Гроскройц, пригадуючи, як відзначали Різдво, мугикав про себе святу для серця кожного німця пісню «Still Nacht! Heilige Nacht!».
Якби йому сказали, що внизу, в темряві грудневої ночі якісь англійські Джони Сміти, яких поважав лише за те, що вони винайшли футбол, вважають цю різдвяну безсмертну австро-німецьку колядку СВОЄЮ, Герхард посміявся б – такою безглуздою здалася йому ця вигадка.
– Alles schlaft, einsam wacht, - продовжував наспівувати штурман, впевнено наводячи найкращий літак у світі, захищений зусібіч п’ятьма кулеметами, на ціль. Герхард не почував жодної незручності, сидячи в носовому, всуціль заскленому відсіку літака – так званій «теплиці» – поряд з командиром літака. Уявив, як Христос летить у «Хейнкелі» на бомбардування – й всміхнувся цій своїй вигадці.
Раптом щось змінилося, перемкнулося в цьому світі, наче сталося коротке замикання в небі – тепла липка рідина линула на обличчя штурмана, червоною фарбою залила авіаційні окуляри, примусивши його їх скинути. Пілот, майор Фогель, як завжди випростований, сидів зліва, міцно тримаючи штурвал. Тільки голови в нього не було. Гроскройц ледь вирвав штурвал з мертвих, але ще теплих рук командира й перекинув важіль керування (це був геніальний винахід німецьких конструкторів – перекидний штурвал) на свій бік. Відчув як б’є в обличчя холодний лондонський вітер – бо ліву половину прозорого ліхтаря, в якому сиділи пілот і штурман – знесло уламком важкого зенітного снаряду.
3.
Завжди в суботу, замість того, щоб йти до синагоги, ця стара, але ще кремезна, не зігнута людина виходила зі свого будинку на вулиці Бен-Гуріон, звертала ліворуч, убік моря, й повільно рухалась у напрямі Аяркону, туди, де колись був готель «Шератон». Там, неподалік від готелю «Хілтон» на спеціальному майданчику з твердо утрамбованою піщаною долівкою, купчилися люди – від ста до двохсот чоловіків та жінок.
Старий чоловік у шовковій темно-зеленій сорочці, з золотим ланцюгом на шиї, оздобленим колумбійським смарагдом, підходив до натовпу, але тримався позаду, спостерігаючи за рухами цих людей. Він знав тут майже всіх, особливо пам’ятав жінок з засмаглими тілами, не першої молодості, але ще сповнених енергії дії, кохання й народження дітей. Чоловік – звали його Григорій Мойсейович – намагався сховатися в тіні 17-ти поверхового готелю, який вивищувався над пляжем – в Тель-Авіві стояла спека, +37 градусів, й старий чоловік приносив з собою пляшку мінеральної води, аби не загинути від зневоднення.
Лунали з репродуктора перші голосні звуки музики – і раптом люди, які, здавалось, байдуже і безладно купчились на майданчику, змінювалися невпізнанно – утворювали живе коло, яке стрімко розкручувалося проти годинникової стрілки, ставало єдиним цілим, підкоряючись волі перших ведучих пар, виконуючи дуже прості фігури танцю, перешиковуючи на ходу руху ряди танцюристів. Танець тривав сорок п’ять хвилин, п'ятнадцять хвилин відпочинку. Не всі витримували навантаження, й, задихаючись, відходили вбік, витирали піт з облич й, перепочивши, знову поверталися до живого кола.
Григорій Мойсейович протирав пальцями очниці, думаючи, що це піт – але це були сльози. Боліли ноги – скільки разів казав він собі, що треба приносити складаний стілець, легкий, з алюмінієвих трубок зібраний, але все забував, а піти додому, поки танці не скінчилися – не міг.
Йому було п’ять, коли до Львова прийшли німці, батьків він майже не пам’ятав, залишились від них лише прозорі тіні, наче привиди, й запам’ятався запах райських парфумів, що його приносила з собою матуся. Батьки зникли, а малого Грицька сховали до львівського монастиря уніатів, де він молився Ісусу, якого погані євреї видали на поталу катам. Григорій Мойсейович любив спостерігати за однією з найкращих танцівниць на цьому майданчику – у легкій, наче прозорій спідниці й чорній футболці з білим написом INDEPENDENCE, вона, здавалось, була невтомна – летіла у вихорі танцю, міняла партнерів, крутилася як дзиґа, навіть під час перерв рухалася за інерцією, наче не знала – що вдіяти зі своєю невгамовною енергією. А було цій жінці за спостереженням Григорія Мойсейовича далеко за сорок, й була вона самотня. Якось простежив, як жінка ця після тригодинного танцювального циклу сама поверталася додому, на Дізенгоф, й виглядала втомленою, негарною, нікому не потрібною, старою.
Григорій Мойсейович не любив цю країну – Ізраїль, бо це була Африка, модернізована, американізована, але Африка, а він любив Україну, Польщу і Мексику, де провів більшу частину життя, а в Тель-Авів приїхав доживати на самоті, купивши квартиру, золотавий седан «вольво», місце на кладовищі в Єрусалимі, поклавши до банку «Апоалім» сто тисяч доларів, які сподівався витратити до своєї смерті.
У 1942 році він пройшов бар’єр смерті – коли монашки перевозили до Рівного зі Львова трьох врятованих митрополитом Шептицьким єврейських дітей і коли їх зупинив німецький патруль.
– Jude? Jude! Los, Los!
Двох хлопчиків зняли з возу й повели до сірої, критої брезентом вантажівки, що стояла при дорозі. А щодо малого Гриця чомусь засперечалися. Молодий солдат, тицяючи пальцем в Гришу, лаявся зі старим єфрейтором і той нарешті прошипів «Scheisse» і відчепився від Гриця. Григорій Мойсейович, звичайно, й гадки не мав, що тим молодим солдатом-рятівником був син Герхарда Гроскройца – штурмана «Хе-111», загиблого наприкінці грудня 1940 над Лондоном. Під час війни траплялися й не такі дива.
Григорій Мойсейович знав усі нехитрі фігури танцю: одного разу, коли до нього підійшла незнайома жінка й запропонувала станцювати, він, завагавшись, ледве не приєднався до цього кола руху і життя, але в останню мить злякався, передумав. Більше до нього ніхто вже не підходив, не пропонував піти у танок.
Малий Гриць жив у селі Великий Житин, недалеко від Рівного, в хаті старої, самотньої жінки Уляни Пасічник, в якої весь час болів поперек й вона кляла життя, ляхів, жидів, німців, совіти, війну, яка забрала в неї чоловіка й дітей. Уляна душею прикіпила до чорнявого Григорія – він згадав, як баба купала його в дерев’яних ночвах – запах який, боже мій! – витягаючи з якогось потайного місця овальний кавалець сірого німецького солдатського мила, примовляючи при цьому: «Ой-ця-ця, ой-ця-ця, мийте наше порося!».
Григорій Мойсейович не любив державу Ізраїль – за високі податки, за клімат, за надто велику владу, яку мали тут пейсаті придурки з Єрусалиму, які ніколи не працювали й не воювали, а вказували людям, як мають жити й що мають їсти. Він не ходив до синагоги – краще вже тут на пляжі дивитися на танці-шманці, але болісно любив усе, що нагадувало йому львівську родину, все єврейське, примарне, забуте, але непроминуще, вічне – звуки дивної мови, якою розмовляли батьки, блимливе світло свічок у суботу, матусини поцілунки, сміх сестрички, жахливі зойки дітей, яких патруль витягував з воза, монашки на колінах благали німців не забирати дітей, показували хрестики на їхніх худеньких шиях.
Хто приходив сюди – на пляж у суботу? Міські безвірники – продавці магазинів, клерки, домогосподарки, аліми, що приїхали з України й Польщі – нижня верства середнього класу.
Раптом Григорій Мойсейович збагнув, що тут, на цьому майданчику ці випадкові, незнайомі один з одним люди стають НАРОДОМ, стають ЄВРЕЯМИ, які в час війни беруть зброю до рук і вмирають на цих пісках, щоб ніхто не міг більше зупиняти віз з малими дітьми, й забирати їх до Аушвіца, до газових камер і печей.
4.
15 березня 1990 року, у Москві, в Кремлівському палаці з’їздів відбувалася незвична подія: вперше і востаннє в історії велетенської нещасної країни, вже охопленої агонією розпаду, відбувався позачерговий з’їзд народних депутатів СРСР, на якому обирали першого президента країни – Михайла Сергійовича Горбачова. Вибори почалися пізно, надвечір, й кинувши бюлетені в прозорі плексигласові скриньки, депутати розбрелися, хто куди – очікувати результатів.
Більшість членів української депутації – номенклатурні компартійці, директори заводів, голови колгоспів, академіки – сіра, дисциплінована маса слухняних гвинтиків, з яких складався механізм червоної держави, сиділи сумирно в кріслах, занурившись у свої думи, а хтось уже й тихенько похропував.
Уляна Пасічник, онука баби Уляни, голова передового на Рівненщині колгоспу «Ленінська зірка», що уславився високими показниками в свинарстві, член бюро обкому компартії України, народний депутат СРСР, огрядна, негарна жінка з натрудженими руками, в темно-синьому кримпленовому костюмі, купленому в московському розподільнику, куди завели на дві години народних депутатів (ще й білизни докупила й шкарпеток для чоловіка і синів), сиділа в п’ятому ряду в секторі УРСР. Праворуч, у центральному секторі, розмістилися російські депутати, але й вони втомилися, бо йшла вже дев’ята година вечора, березневий день згас й майже не було чути акаючої дзвінкої мови москалів.
Уляна Пасічник присоромила саму себе за це слово «москалі», якому навчила її баба Уляна; слово це ніяк не пасувало до перестройки і ленінських, відновлених М.С.Горбачовим засад дружби народів.
На душі у Уляни Пасічник стало тривожно, коли побачила цей розбурханий вулик, що називався з’їздом народних депутатів: виступи тут ні в чому не походили на гладкі, затверджені звіти, що звучали на пленумах обкому. На Уляниних очах відбувалося найстрашніше: падіння авторитету влади, зневіра в справедливість ленінського вчення.
Їй схотілося їсти. В її кімнаті в готелі «Росія» лежав шмат добрячого сала, яким вечеряла, не купуючи в буфеті червону рибу чи чорну ікру – солоні й не такі смачні, як сало. Але до готелю їй йти не хотілося, дуже цікаво було – що ж станеться з Горбачовим? Невже не виграє? Уляна проголосувала за нього, бо так просили керівники депутації під час зборів комуністів. Уляна навіть здригнулася від страху, уявивши, що Горбачова провалили. Що ж тоді буде з країною? А з Україною? Невже знову розірвуть країну, як під час громадянської війни? Що станеться з її селом, з її дітьми?
Щоб подолати тривогу, яка чорною хвилею підступилася до серця (ліки – корвалол, які знімали болі в серці, також залишила в «Росії», а до медпункту йти чомусь не хотіла), Уляна Пасічник тихо, майже нечутно, дивуючись собі, своїй н е д и с ц и п л і н о в а н о с т і, заспівала:
– Місяць на небі, зіроньки сяють…
Незчулася, як пісню підхопили депутати-українці – спочатку жінки, а трохи згодом до них приєдналися й чоловіки.
– Тихо по морю човен пливе, – вже голосніше журливо виводила Уляна, наче прощаючись зі своїм осоружним життям; зраджувана чоловіком (знала про це, проте терпіла заради дітей), працювала тяжко, не знаючи ні дня відпочинку.
– В човні дівчина пісню співає, а козак чує – серденько мре.
Згадала чомусь хлопчика Гриця, який прожив у баби Уляни три роки – високий, кучерявий, чорноволосий, а коли всміхався, ямочки на його щоках з’являлися. Гриць теж покохав її, навіть спробував поцілувати, коли в сорок п’ятому люди з якоїсь єврейської організації забирали його до Польщі.
– Пісня та мила, пісня та люба, все про кохання, все про любов…
Голос Уляни звучав тепер на повну потужність – був це низький, чистий, «народний», як його називали, голос – у цьому голосі, в цій пісні, що звучала в офіціозному залі в Кремлі, залишився єдиний сенс існування Уляни – а все інше – обкомівські брехливі гасла, колгосп з його липовими досягненнями, всі свари з чоловіком, цей незрозумілий, балакучий Горбачов і страшний Кремль, в якому жив колись Сталін, – все чуже, все вороже, небезпечне, все, що споганило Улянине життя – все зникло, залишилася сама пісня.
– Вот ведь как хохлы распелись, – невдоволено сказав своєму помічнику Громову заступник Горбачова Лукьянов, якому пісня – недоладна і непередбачена в п р о т о к о л і з’їзду народних депутатів, заважала думати про результати виборів, на яких вирішувалася і його доля: якщо Горбачов ставав президентом Радянського Союзу, Лукьянов автоматично обіймав його місце Голови Верховної Ради СРСР. Лукьянов – похмурий чолов’яга з обрезклим обличчям, на якому лежала маска тупої державної величі, був неперевершеним інтриганом, але при тому – й тонким поціновувачем поезії, сам пописував вірші й видавав їх під псевдонімом Осєнін.
– Может, вежливо попросить их заткнуться? Ведь не положено, – запропонував Громов.
– Не трогайте их, – похмуро порадив Лукьянов. – Еще на скандал нарвемся. Гласность ведь. Пусть покричат. Рассказывали, что они в лагерях на Воркуте точно так же пели. Песенный народ, – засміявся чомусь Лукьянов.
5.
Кожен, хто відвідував столицю Мексики – велетенський мегаполіс Мехіко-сіті – либонь приходив на головну площу Соколо, де за півгодини перебування можна було познайомитись з багатьма історичними атракціями країни: найбільшим у світі трикольоровим, зелено-біло-червоним прапором Мексики, що як вітрило надимався на щоглі, встановленій посеред площі Конституції; похмурою величезною будівлею кафедрального собору, каміння у підвалини якого поклав ще Кортес; національним палацом, у якому президент Мексики проводить урочисті зустрічі; будинком уряду; якщо ж гість Мехіко міг витратити на відвідання площі більше ніж півгодини, він знаходив поряд з собором руїни Темпло Майор – найбільшої святині ацтеків, зруйнованої іспанськими завойовниками: тут можна побачити древнє каміння Теночтітіани – так колись називали це місто – столицю імперії ацтеків.
Католицький храм побудували саме на цьому святому для ацтеків місці – щоб нова віра вагою свого каміння й величчю обрядів поховала назавжди під землею гнівні маски старих богів, різьблені плетива незбагненних орнаментів, кам’яні диски календарів, схожі на заплутані мішені для лазерної зброї.
Але якщо приділити Соколо – серцю Мексики – трохи більше часу, ніж уривчаста поверхова туристична увага, – можна зробити неабияке відкриття: вечорами з-під землі виходять привиди імперії ацтеків, щоб нагадати мексиканцям колишню велич предків, у яких заїжджі авантюристи, грабіжники, ласі на золото та жінок, забрали все: державу, мову, віру, багатства, палаци й піраміди, навіть час – усе знищили, спалили, зруйнували, думаючи, що це назавжди, що й пам’яті по цьому народові та імперії не залишиться.
Серхіо Алонсо, тридцятидворічний механік станції обслуговування легковиків «форд» майже щовечора приїздив на площу Соколо, прямував до місця, де велися розкопки древньої столиці. Там стояв вагончик, в якому зберігався реквізит і костюми, і де можна було перевдягнутися.
Серхіо скидав джинси, смугасту футболку мадридського клубу «Атлетико» й починав перетворюватися на ацтека – хоча нічого спільного з цим індіанським племенем не мав. Вдягав на голову важкий шолом воїна – споруду з бронзових пластин, алебастрових прикрас, довгого смугастого пір’я й різнобарвних стрічок; накидав на стегна ткану пов’язку, оздоблену індіанськими орнаментами, на шию – нагрудник-намисто, на ноги вбував сандалії з грубої шкіри – аби витримали тупання по кам’яних плитах Соколо.
Серхіо мав три різні вбрання. Був у нього й бойовий круглий щит і спис. Танцювати приходили його друзі – члени клубу «Ацтека», переважно чоловіки – хоча й жінки також брали участь у танцях. Звичайні люди – будівельні робітники, водії вантажівок, виховательки дитячих садків, чиновники мерії, вуличні продавці прохолоджувальних напоїв. В один ряд стають кремезні хлопці-барабанщики, шикуються перед барабанами, схожими на бочки з-під бензину, тільки розмальовані. Танці відбуваються на майданчику, неподалік від кафедрального собору, на землі, під якою блукають духи Теночтітіани, що хочуть вирватись назовні, побачити, як змінилося це місце з 1521 року, коли сюди прийшли завойовники.
Боги ацтеків хочуть побачити майбутнє. На площі Конституції чергують патрульні автомобілі федеральної поліції. Збираються поступово глядачі, ніч над Соколо стає непроникною, теплою, оксамитово-чорною.
І тоді б’ють барабани.
Це тупе, грізне биття кличе ацтеків до танцю. Серхіо Алонсо та його друзі вибігають на майданчик і під монотонний стукіт барабанів починають танцювати: їхній танок так само примітивний, дикий, одноманітний, як і гуркіт барабанів.
Але цей танок, це люте гупання ногами по камінню, ці стрибки, цей оглушливий грім барабанів – хоч як дивно – заспокоюють Серхіо, дають йому відчуття переваги над іншими, ніби йому відкривається якась таємниця, якої не знають інші.
Мати Серхіо розлучилася з чоловіком, коли хлопцеві було п’ять років. Батько його любив, привозив подарунки, повертаючись з частих мандрівок: торгував коштовним камінням, часто виїздив до Колумбії та Бразилії, зникаючи місяцями. Щось сталося між батьками, була велика сварка, мамині крики про зраду – й, забравши Серхіо й пожитки, мати пішла з дому. Лише коли хлопцю було чотирнадцять років, й він – високий, як батько, почав грати за шкільну баскетбольну команду, один індіанець на ім’я Ріко подивився в роздягальні на Серхіо й закричав:
– Ти єврей! Ти як Троцький!
– Це чому я єврей?
– А тому, що в тебе волосся кучеряве. А в нас у всіх – пряме. І verga в тебе обрізаний!
Серхіо перестав грати в баскетбол й замучив маму питаннями – хто в нього батько, звідки походить?
І тоді мати розповіла Серхіо, що батька зовуть Григорій, приїхав до Мексики з далеких країв – з Польщі, десь біля Німеччини, й що батько неприкаяний – не має ні родини, ні батьківщини, що схиблений він на камінцях – діамантах, смарагдах, сапфірах, на рубінах, схожих на краплі крові; мати любила Григорія, він доброю був людиною, але страшенно боялася за нього, бо мисливець за дорогоцінним камінням – смертельно небезпечна професія, веде до в’язниці або смерті від бандитської кулі. Мати повідала, що батько зникав надовго, вона його вже ховала, але він з’являвся й тоді вона його ревнувала до незнайомих жінок, з якими, була переконана, він зраджував їй у своїх далеких мандрах. І одного разу мати не витримала, кинула Григорія назавжди, прирекла себе на самотність, раннє сиве волосся, хвороби й постійний страх за сина.
Під час танцю Серхіо забував про існування того примарного світу, в якому існував: про безкінечні нарікання матері, автомобільні пробки на авенідах Мехіко, будні ремонтної роботи, латання побитих автомобілів, суперечки з клієнтами – все зникало враз, й народжувалась якась нова сила помсти і повстання.
Танцюючи до знесилля, Серхіо наново здобував поганьблену вітчизну, виводив її з підземель забуття – переможену імперію ацтеків, повертав їй гідність.
6.
То ж яка мораль цієї притчі? Її немає. Ніяких раціональних висновків не можна зробити з історії про дві пісні та два танці.
Народам, як і людям, нерідко чогось бракує. Одним – грошей, другим – удачі. А третім – пам’яті. В тих, у кого відсутня пам'ять, не буде ні майбутнього, ні грошей, ні вдачі.
Юрій ЩЕРБАК
